Прийшла і я до тебе, Берестечко,

За мною покоління ще прийдуть.

Веде сюди не клята суперечка,

На давній гін на зрадливу орду.

І не тому, що зникли заборони,

Йдемо до тебе, сива Пляшева,

А щоб зрослись гордо наші скроні

І мужністю скріпилися слова.

Йдемо до Берестечка незупинно,

Несемо шану у серцях вповні.

У смерть синів не вірила Вкраїна -

Народжувала думи і пісні.

Йдемо безсмертю глянути у вічі,

Йдемо, бо вже не можемо не йти

До Журавлихи, як до слави Січі,

Звідкіль летить нескореність в світи.

Тут помисли зроняться пророчі

І молодіє стоптана трава.

До Берестечка - на духовну прощу-

Волинь нас кличе, Стир і Пляшева.»

Сердунич Любов

Минає 364 роки із часу однієї з найбільших у тогочасній Європі битв - бою під Берестечком козацького війська під проводом Богдана Хмельницького.

Подія, що завше кликала до боротьби за незалежність, і сьогодні спонукає до пошуку відповіді на запитання? Чому козаки й селяни, усвідомлюючи, що йдуть на вірну загибель, тримали оборону до останньої краплі крові? Бо омріяну незалежність України, православну віру вони ставили вище за власне життя.

20 років присвятив дослідженням цих місць доктор історичних наук, історик,  археолог, дослідник Берестецької битви Свєшніков Ігор Кирилович.

Постать І. Свєшнікова привертала увагу багатьох дослідників. Перші публікації, присвячені діяльності вченого, належать перу його колег-співробітників, учнів і послідовників. Значна їх частина опублікована на пошану видатного археолога. Зокрема, на сторінках збірників та наукових видань знаходимо повідомлення Леоніда Мацкевого, Миколи Мерперта, Юзефа Нікольченка, Олександра Булиги, Тетяни Пономарьової.

Незважаючи на те, що до постаті І. Свєшнікова зверталося чимало дослідників, деякі аспекти його наукової та педагогічної роботи висвітлені неповністю. Тому, мета нашого круглого столу сьогодні – простежити історію формування наукових поглядів ученого у Львівському університеті, описати його дослідження.

Штрихи до біографії. Народився І. Свєшніков 19 жовтня 1915 р. у м. Києві, де через події Першої світової війни в евакуації перебували його батьки – Кирило Свєшніков та Надія Радченко. По батьковій лінії І. Свєшніков – родовитий російський дворянин. Його прадід, Лев Павлович Свєшніков, родом із дворян Смоленської губернії, присвятив своє життя флотові й у 37 років став контр- адміралом, володів землями у Смоленській, Нижегородській та Волинській губерніях. Батько Ігоря Кириловича в 1918 р. служив у війську гетьмана Павла Скоропадського, а 1919 р., вже як цивільна особа, разом з “білою” армією дістався Криму. Як припускають дослідники, його розстріляли червоноармійці в 1920 р. біля Житомира. Мати, рятуючись від наслідків громадянської війни, разом з двома дітьми була змушена втікати до родового маєтку Свєшнікових на Волині (у той час – територія Польщі). Таким чином, з 1921 р. сім’я мешкала у своєму маєтку в с. Хотин Дубенського повіту Волинського воєводства (нині Радивилівського р-ну Рівненської обл.), де Ігор провів дитячі роки.

У 1930–1935 рр. він навчався у польськомовній Дубенській дepжaвній гімназії, після завершення якої вступив на юридичний факультет Львівського університету. Незабаром, захопившись лекціями і літературою з археології, одночасно став студентом гуманітарного факультету, зі спеціалізацією з археології. У 1939 р. перервав навчання і працював учителем неповної середньої школи с. Хотина. Саме тоді, отримавши відкритого листа (дозвільний документ ) на археологічні роботи від Польської Академії умінь, розпочав перші власні розкопки.

Студіювання археології у Львівському університеті. І. Свєшніков здобув освіту та сформувався як археолог у стінах Львівського університету. У 1935 р., закінчивши гімназію, він здав конкурсні іспити на юридичний факультет Львівського університету. А вже через рік, як згадував учений, “мене захопили лекції по археології Л. Козловського. Я слухав їх із величезним зацікавленням, відбув на кафедрі археології практичні заняття і став активним учасником археологічних семінарів” . Це стало вагомим підґрунтям, аби ректор університету, антрополог, професор Ян Чекановський у 1938 р. задовольнив прохання здібного студента навчатись одразу на двох факультетах: юридичному та гуманітарному (спеціалізація “Археологія”). Таким чином, з власної ініціативи І. Свєшніков розпочав студіювати археологію під керівництвом професора Леона Козловського та асистента Маркіяна Смішка. Також він відвідував лекції, які у Львівському університеті читав йогоколишній викладач, а на той час – професор Яґеллонського університету Тадеуш Сулімірський . Восени 1938 р. І. Свєшніков, як і всі студенти кафедри праісторії, був зобов’язаний проходити тритижневу практику з консервації та реставрації речей. Спершу вона відбувалася у приміщенні кафедри, згодом її перенесли до лабораторії Музею Червенської землі. Ця робота настільки захопила молодого науковця, що фактично до червня 1939 р. він щоденно бував у музеї. Керували практикою Ірена Сівек та М. Смішко, інколи консультував і Л. Козловський . І. Свєшніков був одним із останніх учнів цього професора, згадував про нього у спогадах: “Серед усіх професорів університету, яких я знав як студент, Козловський був найбільш простим та доступним для кожного. Коли він заходив у невелику аудиторію на кафедрі і заставав там декілька студентів, він вітався, подаючи кожному з нас руку”. Така відкритість та приязнь сприймалася студентами з повагою. У 1939 р. Ігорю Кириловичу довелося залишити навчання в університеті та на період війни перейти на вчительську роботу в рідному Хотині. Проте він не полишив займатися археологією і записався, як екстерн, на новостворений у Львівському університеті історичний факультет. Але незабаром після початку воєнних дій навчання припинилося повністю.

У 1944 р., на історичному факультеті, що відновив діяльність, відкрили кафедру історії стародавнього світу та археології (її очолив історик-медієвіст Іван Вейцківський). У цей час, працюючи вже старшим науковим співробітником Львівського державного історичного музею, І. Свєшніков наважився втретє вступити до університету на історичний факультет. Цього разу – на перший курс заочного відділення, оскільки попереднє незавершене навчання в Університеті Яна Казимира у Львові (офіційна назва Львівського університету у 1919–1939 рр.) йому не зарахували. У 1950 р. він завершив навчання, здобувши диплом про вищу освіту. Фактично з цього моменту закінчується перший, пов’язаний із Львівським університетом, етап у житті науковця.

У 1945–1959 рр. І. Свєшніков очолював відділ історії первісного суспільства Львівського інституту та, за можливості, продовжував археологічні дослідження. У 1958 р. в Інcтитyтi apxeoлoгiї AH СPCP захистив кандидатську дисертацію нa тeмy “Пaм’ятки плeмeн бpoнзoвoї дoби Пpикapпaття i Зaxiднoгo Пoдiлля”. Нова сторінка у діяльності І. Свєшнікова рoзпoчaлaся 20 вересня 1959 р., коли вiн пepeйшов нa poбoтy до вiддiлу apxeoлoгiї ІСН АН УРСР, де у 1959– 1994 рр. працював на посадах молодшого, старшого і провідного наукового співробітника. Там минула основна і найбільш плідна частина його наукового життя.

У 1961–1967 рр. учений – старший викладач кафедри історії стародавнього світу та середніх віків Львівського університету (за сумісництвом). За час роботи в ІСН АН УРСР Ігор Кирилович провів декілька дecяткiв eкcпeдицiй у Львівській, Волинській, Тернопільській та Рівненській областях. Головною темою його наукових зацікавлень у цей час залишались дослідження населення енеоліту і доби бронзи на території Прикарпаття, Волині та Поділля. Ця проблематика стала визначальною при написанні дoктopcькoї дисертації на тему “Іcтopiя нaceлeння Пepeдкapпaття, Пoдiлля i Вoлинi в кiнцi III – на пoчaткy II тиc. до н. е.”, якy вiн зaxиcтив 1972 p. в Інcтитyтi apxeoлoгiї AH CPCP (Москва). Однак упродовж наукової діяльності вчений кілька разів змінював напрями і тематику своїх досліджень, його наукові зацікавлення часто охоплювали значно ширший хронологічний діапазон: від кам’яної доби – до Середньовіччя.

Робота на кафедрі історії стародавнього світу та середніх віків Львівського університету (1961–1967 рр.). Вдруге безпосередній стосунок до Львівського університету І. Свєшніков мав у першій половині 60-х років ХХ ст. Цей період у його житті варто описати докладніше, адже аналіз роботи в навчальному закладі дає змогу оцінити І. Свєшнікова не лише як археолога- дослідника, а і як педагога. З початком радянського періоду в історії Львівського університету відбулися зміни в організації та змісті навчального процесу, насамперед, на історичному факультеті, оскільки він став ідеологічним. Порівняно з польським періодом (до 1939 р. окремо існували кафедри класичної археології та праісторії38), на історичному факультеті у 1944 р. організовано лише одну кафедру, що мала стосунок до археології – історії стародавнього світу та археології. Проте у 1949 р. її об’єднали з кафедрою середніх віків, унаслідок чого створено кафедру історії стародавнього світу та середніх віків (завідувач – І. Вейцківський). Такі перетворення були зумовлені ідеологією тогочасної радянської влади, яка не заохочувала вивчення давньої історії, а вимагала, зокрема, дослідження передумов соціалістичних перетворень і будівництва соціалізму. Ця структурна реорганізація суттєво вплинула на ефективність та інтенсивність розвитку археологічної науки у Львівському університеті. Слово “археологія” взагалі зникло з назв кафедр університету аж до 22 червня 1994 р., коли утворили кафедру археології, античності та середньовіччя (завідувач – М. Пелещишин).

У 50–60-х роках ХХ ст. ядром львівської археологічної школи був, фактично, відділ археології ІСН АН УРСР. У 1963 р., незважаючи на значний спротив науковців, реорганізаційні зміни науково-освітньої галузі торкнулися і його. Президія АН УРСР передала ІСН у підпорядкування Львівського державного університету імені Івана Франка, в системі якого він перебував як окрема структура до 1969 р. Ці процеси доволі негативно вплинули на наукову діяльність двох установ. О. Ситник зазначає: З Інституту відійшло чимало найбільш підготовлених спеціалістів, здебільшого докторів та кандидатів наук, які не були повноцінно замінені. Рівень науково-організаційної роботи Інституту значно відстав від рівня інших академічних установ. Для університету Інститут виявився звичайним тягарем. Унаслідок таких змін І. Свєшніков, який у той час був старшим співробітником інституту, розпочав викладацьку діяльність на історичному факультеті Львівського університету. Згідно наказу від 30 жовтня 1961 р. його зарахували на посаду старшого викладача кафедри історії стародавнього світу та середніх віків на 1961/1962 н. р. На той час на кафедрі працювали шість викладачів (Іван Вейцківський – завідувач, Анатолій Лозинський, Юрій Гроссман, Ольга Цибенко, Зоя Калініна, Людмила Свистунович). З огляду на те, що педагогічне навантаження науковця становило лише 45 годин, йому запропонували роботу за сумісництвом із погодинною оплатою. Варто зауважити, що програма університетської освіти на історичному факультеті з початку 50-х років ХХ ст. не передбачала спеціальних навчальних дисциплін, які б дали поглиблене знання з археології. Тому не дивно, що фахівці у галузі археології не мали відповідного педагогічного навантаження. На таких умовах (у 1964/1965 н. р. кількість годин зросла до 62-х, а у 1966/1967 н. р. – до 75-ти) І. Свєшніков працював упродовж 1963–1967 рр., викладаючи курс “Основи археології” для студентів першого курсу денної форми навчання. Науковцю вдавалося поєднувати викладацьку роботу з археологічними дослідженнями. Як співробітник ІСН, він проводив активну польову діяльність, свідченням чого є результати щорічних розкопок та розвідок. До того ж, у 1962–1967 рр. І. Свєшніков був керівником археологічних практик, оскільки студенти історичного факультету брали участь в експедиціях учених-археологів ІСН Львівського університету. У 1966 р. виникла ідея відновлення діяльності на історичному факультеті музею археології, першого на теренах тодішнього СРСР49. Ініціатором його створення виступив завідувач кабінету допоміжних історичних дисциплін Володимир Зварич. Основний проект доручили розробити співробітникам відділу археології ІСН Львівського університету І. Свєшнікову та Л. Крушельницькій. Тоді ж розпочалась активна та копітка робота надстворенням музейної експозиції, проте із втіленням ідей виникали певні труднощі. Л. Крушельницька у своїх спогадах про це згадує так: Ми хотіли створити, як на той час, найбільш модерний музей. Це у декого викликало спротив. Але Ігор Кирилович не був позбавлений гумору і ми часом, незважаючи на обмежені кошти, короткий термін виконання і усі інші перешкоди, доволі насміялися. Ядром експозиції стала багата збірка Музею сфрагістики, геральдики та нумізматики, який упродовж 1949–1959 рр. діяв при кафедрі історії стародавнього світу та середніх віків. Для формування музею також було передано низку матеріалів з фондів відділу археології ІСН та Інституту археології АН УРСР, які значно поповнилися у повоєнні часи завдяки плідним польовим роботам співробітників цих установ. Зокрема, були представлені матеріали із тогочасних археологічних досліджень О. Черниша, М. Пелещишина, І. Свєшнікова, Л. Крушельницької та ін. На вітринах з’явилися експонати з таких відомих пам’яток, як Молодове V, Кормань ІV, Зимне, Ріпнів та низки інших. У січні 1967 р. музей вперше відкрили для відвідувачів. На цій події були присутні ректор університету Микола Максимович, проректори Федір Деркач і Валентин Рогаченко, професори Іван Вейцківський, Дмитро Похилевич, Опанас Зашкільняк, Олександр Черниш та ін. Першу екскурсію мала честь проводити Л. Крушельницька. Експозиція, представлена у чотирьох окремих залах, відтворювала головні риси матеріальної та духовної культури населення заходу України та сусідніх регіонів від палеоліту до пізнього середньовіччя. Археологічний музей (Музей археології) у своїй діяльності, крім фондової та експозиційної роботи, поєднував ще й навчальну. 14 квітня 1969 р. ІСН був знову переданий у підпорядкування АН УРСР, що відповідно вплинуло на долю його співробітників. І. Свєшніков перейшов працювати безпосередньо в ІСН АН УРСР, завершивши свою педагогічну діяльність у Львівському університеті. Проте організація Археологічного музею на його історичному факультеті (першого і єдиного музею подібного профілю у вишах на теренах колишнього СРСР) є одним з найбільших досягнень ученого.  

У 1970 р. археологічна експедиція, очолювана І. Свєшніковим, розпочала розкопки на полі Берестецької битви 1651 р. (с. Пляшева Радивилівського р-ну Рівненської обл.), що безперервно тривали до 1994 р. За час роботи було досліджено 2,5 га площі та виявлено багатий комплекс достовірно датованих козацьких речей, значна частина яких є унікальними. Це була перша спроба в Україні дослідити місце козацької битви ХVІІ ст. археологічними методами.

У 1982 р. І. Свєшніков продовжив археологічні дослідження літописного Звенигорода (с. Звенигород Пустомитівського р-ну Львівської обл.), який тривав до 1994 р.  Ці розкопки отримали широкий резонанс. Нaйбiльшi наукові відкриття пpинecли досягнення пiвнiчнo-cxiдної дiлянки передмістя, де вченому вдалося виявити мостову, прокладену від міських укріплень у північному напрямі через усе передмістя, обабіч якoгo poзтaшовyвaлoсь близько 50 бyдинкiв з гocпoдapcькими cпopyдaми. Вперше в Україні тут були знайдені берестяні грамоти початку ХІІ ст.

На запрошення П.П. Смоліна, директора новоствореного державного історико-культурного заповідника у м. Дубно, 31 липня 1995 року Ігор Кирилович прибуває у місто, яке завжди займало у його серці і житті особливе місце. Це запрошення до співпраці дозволяло реалізувати давні плани щодо пошуку місцезнаходження літописного Дубена. Роботу він розпочав уже наступного дня, заклавши розкоп у південно-східній частині подвір'я колишнього замку князів Острозьких. І.К. Свєшніков раптово помер у ніч з 19 на 20 серпня, за два місяці до свого 80-річчя.

"Все своє творче життя, науковий талант і енергію сповна віддав вивченню стародавньої історії України... Праці І. К. Свєшнікова відзначаються глибокою вірогідністю як за виявленим унікальним і автентичним археологічним матеріалом, так і за безперечною новизною у висвітленні загальних подій і деталей", - писав доктор історичних наук, професор, проректор Національного університету "Острозька академія" М. П. Ковальський. 

"Я схиляю голову перед цією Людиною", - сказав академік НАН України, Герой України, голова Всеукраїнської спілки краєзнавців П. Т. Тронько. 

 "Ігор Кирилович - вчений широкого масштабу і високої культури. Діапазон його зацікавлень сягав від бронзового періоду аж до козацьких часів...", - висловився доктор історичних наук, професор Волинського державного університету ім. Лесі Українки М. М. Кучинко.

Про надзвичайну захопленість археолога улюбленою справою, про високу людяність і постійну доброзичливість не раз доводилося чути від рівненських музейників, культпрацівників, журналістів і краєзнавців, які співпрацювали чи зустрічалися з ним. З високою повагою і теплотою про нього говорили і писали у своїх статтях колишній начальник обласного управління культури Ю. М. Нікольченко, працівники музеїв Г. В. Бухало, Т. О. Пономарьова (Рівне), П. Я. Лотоцький, І. О. Плясковський і Л. С. Галабуз (Пляшева), журналісти Г. С. Дем'янчук і К. П. Закалюк (Рівне), В. І. Ящук (Радивилів) та багато інших його сучасників.  

І такі високі оцінки його діяльності давало багато учених-фахівців і людей, які його знали чи з ним працювали, не тільки України, а й держав близького зарубіжжя. Про велике значення здобутих матеріалів і їх наукову вагу свідчить популярність виставок козацьких старожитностей із розкопок, які демонструвались у ряді міст Польщі та Канади.