Блог вчителя історії Охорзіної Ольги Володимирівни

Тема: Практичне заняття: «Вплив Візантії, імперії Карла Великого, перших

Арабських халіфатів на становлення Середньовічної Європи».

Мета: узагальнити набуті знання протягом вивченої теми; формувати вміння

аналізувати історичні документи та історичні карти, порівнювати історичні події та явища; розвивати вміння висловлювати власну думку та давати характеристику історичним особам та подіям; виховувати толерантне ставлення до інших культур та віросповідань.

Тип уроку: урок формування практичних вмінь та навичок.

Обладнання: зошити, підручники, історичні атласи, ілюстративний матеріал,

роздатковий матеріал, мультимедійна презентація, відеоматеріали.

Хід уроку:

І. Організація навчальної діяльності.

ІІ. Актуалізація опорних знань.

Мотивація навчальної діяльності. Повідомлення теми та мети уроку.

ІІІ. Вивчення нової теми.

В історії світової культури візантійській цивілізації належить видатне місце. Для неї були характерні особлива урочистість, пишність, внутрішня шляхетність, витонченість форм і глибина думки. Впродовж тисячолітнього існування Візантія, що увібрала античну спадщину греко-римського світу й елліністичного Сходу, створила своєрідну, воістину блискучу культуру. Аж до XIII ст. за рівнем розвитку освіченості, напруження духовного життя та барвистості художніх форм вона була попереду середньовічної Європи. її література сприяла виробленню нового естетичного ідеалу Середньовіччя: на противагу античній героїзованій особистості висувався образ маленької, слабкої, гріховної людини, яка щиро прагнула спасіння. У візантійському образотворчому та ювелірному мистецтві, що за технікою виконання довго перебували на недосяжному для інших країн рівні, особливо чітко були сформульовані принципи середньовічної художньої творчості.

Візантійська культура — це закономірний етап розвитку світової культури, який, проте, мав неповторні особливості, зумовлені синтезом західних і східних духовних начал. Як за географічним, так і за етнічним становищем Візантія була своєрідним мостом між Заходом і Сходом, а в культурному розвитку виступала з'єднуючою ланкою між західною і східною культурами. При цьому відбувався їх плідний взаємовплив. До XI ст. у культурі Візантії домінували східні елементи, а з часу правління Комнінів відчувався вплив Західної Європи. Культурні контакти з нею досягли апогею у XIII —XIV ст., коли зародження у Візантії та Італії пе-редренесансних течій, обмін їх досягненнями прискорювали розвиток гуманізму як загальноєвропейського явища.

Важливо, що при всіх процесах цього культурного синтезу зберігалась греко-римська культурна основа. Впродовж тривалого часу Візантія була прямою спадкоємницею античних традицій у мистецтві, філософії, праві, політиці та літературі, хоч і просякнутих могутнім впливом християнства. Тому особливість візантійської культури полягала не просто у синтезі західних і східних елементів, а й у їх існуванні саме при домінуванні греко-римсь-ких традицій, збереженні античної спадщини, що стало надалі основою пізнішого розвитку гуманістичних ідей і зародження європейської культури епохи Ренесансу.

Як "золотий міст" між західною і східною культурами Візантія мала глибокий і стійкий вплив на розвиток багатьох країн середньовічної Європи, зокрема Південної і Східної, де утвердилось православ'я. Через Візантію дійшли до нащадків стародавні пам'ятки: переписані середньовічними писцями рукописи грецьких поетів і збірки римського права, збережені у працях візантійських письменників численні фрагменти античних творів. Через Візантію антична й елліністична культурна спадщина, духовні цінності, створені в Греції, Єгипті, Сирії та Палестині, Римі, передавалися іншим народам.

Візантія до XIII ст. залишалася найвисокорозвинутішою державою Європи, а тому вона суттєво впливала на сусідні країни.

Особливо відчутно цей вплив виявлявся у галузі образотворчого мистецтва, релігії та філософії, суспільної думки та космології, писемності й освіти, політичних ідей та права. Візантійська реміснича техніка, архітектура і живопис, природознавство і література сприяли формуванню середньовічної культури європейських народів і країн мусульманського Сходу.

Велика роль належала візантійській культурній спадщині у зародженні гуманістичного руху XIV —XV ст. Освічені люди з Греції, поселяючись в інших країнах, приносили з собою "грецьку мудрість". Греки за походженням філософ Георгій Геміст Плифон і художник Ель Греко посіли помітне місце в культурі європейського Відродження. Безумовно, сприйняття візантійських традицій в Італії та Іспанії, Грузії та Вірменії, інших країнах Заходу і Сходу помітно сприяло подальшому прогресу їхніх національних культур. Особливо ці традиції були відчутні у самобутніх здобутках народів Греції, Румунії, Сербії та Болгарії.

Важко переоцінити значення візантійської культури для розвитку Київської Русі, а згодом України, і Московської держави. Вже з IX ст. починаються активні контакти Візантії та Київської Русі знаменитим шляхом "з варягів у греки". З легендарного походу князя Аскольда на Царгород у 860 р. було фактично започатковане хрещення Русі. У середині X ст. поїздка київської княгині Ольги до імператора Константина Багрянородного мала велике . значення у дальшому розвитку торгово-політичних відносин між обома країнами і поширенні християнства на Русі. Шлюб сестри візантійського імператора Василія II — Анни з київським князем Володимиром довершив перетворення християнства на державну релігію Русі (акт хрещення 988 р.). У такому вигляді воно повністю успадкувало візантійську традицію. Візантійська християнська концепція богообраності імператорської влади відчутно вплинула на формування "самодержавства" Київської Русі. Церква тут також була залучена до коронації київських князів, символізуючи, як і у Візантії, божественне освячення їхньої влади.

Запровадження християнства на Русі сприяло поширенню серед її населення слов'янської писемності — кирилиці. З Візантії у великій кількості прибували богослужебні книги і предмети християнського культу, був запозичений церковний спів.

Найпомітніший вплив Візантії на мистецтво Київської Русі. Давньоруські князі запрошували до Києва, а згодом і до Володимира візантійських архітекторів і художників для спорудження храмів та монастирів. Збудований Ярославом Мудрим у Києві 13-ку-польний собор Св.Софії був спроектований візантійськими зодчими, що використали й традиції давньоруської архітектури. У створенні його мозаїк і фресок, поряд з візантійськими митцями, брали участь і місцеві майстри, переймаючи досвід. У Володимирі під час розпису Дмитріївського собору місцеві майстри працювали над фресками вже на рівні з художниками, запрошеними із Константинополя.

Впродовж багатьох віків й українська культура зазнавала значного впливу унікальної духовної спадщини Візантії. Це яскраво виявилося у збереженні тісних зв'язків українського православ'я з Константинопольською церквою, системі навчання в школах церковних братств України, діяльності Острозької та Києво-Могилянської академій. Як і в Росії, українське богослов'я, іконопис, церковна архітектура та література тривалий час дотримувалися візантійської традиції. Мотиви візантійської філософії відчутні в українській православній полемічній літературі, творчості видатного українського мислителя Григорія Сковороди. Відомими центрами освіти, науки, будівельного та образотворчого мистецтва візантійської орієнтації в Україні були Київ і Чернігів.

Після падіння Константинополя Московська держава вважала себе прямою спадкоємницею Візантійської імперії. Вона запозичила герб Візантії (орел з двома головами), а її князі перейняли титул царів (цесарів). Становище православ'я в Росії нагадувало візантійську схему взаємовідносин церкви, держави і монарха. Російське іконописне мистецтво, значну роль в якому відіграв виходець з Візантії Феофан Грек, архітектура, книжкове видавництво, філософія, богослов'я, освіта, вишукана словесність (література) і політичні теорії аж до XVII ст. зберігали незаперечні риси візантійської традиції.

Вплив імперія Карла Великого

Внаслідок завоювань Карла Великого під його владою опинилася територія, що розмірами нагадувала колишню Західну Римську імперію.

Серед оточення Карла народилась ідея проголосити його імператором на кшталт давніх римлян. У пам’яті багатьох людей ще збереглися спогади про ті часи, коли світ мав одного монарха, який забезпечував мир і злагоду, оберігав християнство. Тепер, коли Карл об’єднав під своєю владою більшість народів Західної Європи, ці мрії були, як ніколи, близькими до здійснення.

По тому, як Карл Великий допоміг римському папі повернути владу, перемігши римську знать, папа Лев ІІІ запросив монарха до Рима. Під час урочистого різдвяного молебню 25 грудня 800 р. він, несподівано для присутніх, увінчав уклінного короля імперською короною і оголосив його римським імператором. У 812 р Карла визнала імператором Заходу Візантія, що спершу була обурена таким зухвальством.

До портрета Карла

Особистий секретар Карла Великого Ейнхард залишив таке описання імператора: „Він був високим, гарно складеним чоловіком з великими пронизливими очима. Як у багатьох великих людей, у нього був великий ніс. Наприкінці життя волосся його посивіли але залишилися такі ж густі, як і в молодості. Його манери були воїстину царськими і одночасно привертали до себе. Завжди і у всьому він зберігав величнфсть і гідність”.

Нова імперія, однак, суттєво відрізнялася від старої Римської. Постійної столиці у Карла Великого не було. Він мандрував усією країною, зупинявсь у численних маєтках, найчастіше в Ахені, в улюбленому палаці. Держава поділялася на окремі округи — графства. Призначені королем графи збирали податки, здійснювали судочинство, очолювали місцеве ополчення. Для перевірки їхньої діяльності існували спеціальні королівські ревізори з близького оточення Карла. Вони мали право карати графів, але імперія була великою, а ревізорів небагато. Графи прагнули перетворити землі, якими управляли за дорученням імператора, на власні спадкові володіння. Це віщувало ослаблення і розпад Франкської імперії в недалекому майбутньому. Карл, як і раніше, збирав щороку всіх вільних франків, але не в березні, як за Меровінгів, а в травні (коли було вдосталь кормів для коней). Тому й називалися ці зібрання “травневими полями”. У них брали участь лише рицарі й духівництво. Король вислуховував їх повідомлення про справи на місцях і віддавав укази або збірники постанов — капітулярії.

Дрібні вільні власники землі переважно перетворилися на залежних селян, бо не могли самі витримати тягар військової служби і придбати необхідне спорядження. Тому Карл майже зовсім усунув селян од військової служби і призивав до війська лише власників чотирьох наділів. Іншим селянам доводилося або за спільний рахунок посилати до війська одного кіннотника, або шукати захисників, які звільнять їх від служби. Захисниками селян робилися великі світські або церковні землевласники. Залежні селяни звільнялися від військової служби і втрачали давні права: їхнім суддею і господарем ставав захисник.Залежні селяни (“ті, хто орють”) стали разом із рицарством (“тими, хто воює”) і духівництвом (“тими, хто моляться”) основними верствами населення країн середньовічної Європи.

Думка історика

„Діяння та ідеї Карла Великого (по крайній мірі частково) знайшли свій відбиток майже у всіх сторонах життя середньовіччя – територіальному поділі, освіті, політиці, духовному та суспільному житті...” /англійський історик М.Роулінг/

Загибель імперії Карла Великого, утворення держав середньовічної Європи

Карл Великий помер 814 р. та був похований в Ахені, де жив останні роки. По його смерті створена ним імперія проіснувала недовго. Причини розпаду крились у самому характері держави, створеної Карлом Великим. Він силою об’єднав народи, різні за рівнем розвитку і культурою, у яких була спільною лише християнська віра. Господарство мало натуральний характер: усі необхідні речі та продукти вироблялися не для продажу, а для власного споживання. Відсутність торговельних зв’язків сприяла ізоляції окремих областей держави Карла Великого.

Графи, які управляли землями, хотіли закріпити їх за собою у спадкову власність. Навіть дрібні бенефіції володарі вважали своєю власністю. Графства і значні чи дрібні землеволодіння перетворювалися на центри політичного і господарського життя. Оскільки таких володінь було багато, а міцної системи управління у Франкській імперії не існувало, то вона почала швидко розпадатися.

За онуків Карла Великого — Людвіга Німецького, Лотара і Карла Лисого — протистояння загострилося. Два молодші брати — Людвіг і Карл — не хотіли визнати імператорського титулу за старшим братом Лотаром і розпочали спільну боротьбу проти нього. У 842 р. Людвіг і Карл зустрілись у Страсбурзі та уклали угоду про спільні дії. Можливо, про цю подію ніхто б і не згадав, якби не славнозвісна “Страсбурзька клятва”, що її склали Людвіг Німецький і Карл Лисий. Коли брати промовляли клятву, виявилося, що дві групи франків, які прибули з братами, не розуміють одна одну. Людвіг звернувся до воїнів Карла німецькою мовою, а Карл до війська Людвіга — франко-романською (так називали засвоєну франками латинь). Цей факт засвідчив, що франки протягом чотирьох століть проживання серед галлів і римлян втратили рідну мову і злилися з місцевим населенням. “Страсбурзька клятва” є найдавнішою пам’яткою французької та німецької мов і, одночасно, початку складання французької, німецької та італійської народностей. Народність — тривка спільність людей, що утворюється з об’єднання племен. Її ознаками є: спільна територія розселення, існування власної самоназви, спільної мови, економічних зв’язків, культури, релігії. Лотар не мав достатньо сил для перемоги об’єднаних військ братів і вимушений був піти на поступки — погодитися на поділ імперії.

У 843 р. на з’їзді у Вердені онуки імператора уклали угоду про поділ імперії на три частини.Імператорський титул зберігався за Лотаром, але ніяких особливих прав стосовно братів, які стали самостійними королями, він не мав. Верденський поділ імперії онуками Карла Великого започаткував три майбутні західноєвропейські держави — Німеччину, Італію і Францію.

3. Вплив перших Арабських халіфатів.

Російський дослідник А.Гуревич стверджує: „Найбільший внесок араби зробили в науку і філософію, до того ж цей внесок був двоякий. По-перше, араби були посередниками між Заходом і Далеким Сходом, а також між Античністю і Середньовіччям”.

Доба Арабського халіфату збагатила світ визначними культурними досягненнями. Хоча ми і називаємо цю культуру арабською, це не зовсім вірно, бо вона ввібрала культури народів, підкорених арабами. Араби проявили рідку здатність засвоїти знання і традиції підкорених народів. Більше того, вони зуміли поєднати культурні досягнення різних країн в одне ціле на основі ісламу та арабської мови. Арабська мова стала офіційною: на ній складалися документи, велись переговори і молилися. Крім того вона стала мовою науки і культури всього мусульманського Сходу.

Найвагоміший внесок зробили араби у розвиток природничих, точних наук, філософії та медицині. Вони вивчали й перекладали арабською праці Арістотеля, Гіпократа, Евкліда, Птолемея. Європейці ознайомилися з працями Арістотеля за перекладами латинською мовою з арабської. У Багдаді, Кордові, Каїрі існували вищі школи, у яких поряд із Кораном вивчалися світські науки. Ці вищі школи стали зразками для майбутніх західноєвропейських університетів. Існували величезні бібліотеки (Каїр, Кордова та ін.), де було зібрано сотні тисяч книг. Швидкому поширенню книг сприяло те, що в VІІІ ст. араби запозичили з Китаю мистецтво виготовлення паперу. У Багдаді, Дамаску, Самарканді діяли великі обсерваторії. Арабські астрономи відкрили багато зірок і склали карти зоряного неба, визначили окружність Землі.

Арабські математики створили алгебру; саме вони стали широко використовувати цифри, що були винайдені в Індії, але відомі нам як арабські.

Араби першими стали робити вівісекцію — розтини живих тварин з метою дослідження функцій частин організму і причин захворювань. У галузі медицини особливо уславився Ібн Сіна (980-1037 рр.). відомий у Європі під ім.`ям Авіценна. У головній своїй праці – „Канон медичної науки” – він звів воєдино досвід античних, індійських і середньоазійських лікарів. Ця праця на багато віків стала настільною книгою лікарів Сходу і Заходу.

Арабські мандрівники (Ібн Фадлан, Аль-Масуді, Ібн Русте та ін.) відвідали першими країни, що не були навіть відомі у Європі. Залишили вони й унікальні описи життя східних слов’ян у ІХ – Х ст. Арабським мандрівникам був відомий значно більший світ, ніж європейцям. Для морських мандрівок араби створили зручний і надійний корабель – дау, точні карти і навігаційні прибори.

Нарешті, для всіх часів і народів неперевершеною пам’яткою арабської літератури залишається “Тисяча і одна ніч”, що увібрала в себе казки різних народів арабо-мусульманського світу.

Швидко розвивалися різноманітні жанри поезії. Одним з найвідоміших поетів був Фірдоусі. Він створив величезний епос „Шахнаме” („Книга царів”), в якому описуються діяння персидських шахів.

Розквіт арабського Халіфату відзначився значним будівництвом. Будувалися величні мечеті, дворці халіфів, мавзолеї-гробниці, фортеці.

Головною спорудою мусульманського сходу була мечеть. Зовні мечеті часто нагадували фортеці, обнесені глухими стінами з мінімумом прикрас. До стін мечетей приєднувалися високі мінарети, з яких віруючих п’ять раз на день закликали до молитви. Проте зовсім інша картина відкривалася, увійшовши до мечеті. Спочатку віруючі потрапляли у прямокутний двір, обнесений арочними галереями. У центрі двору часто був розміщений фонтан для обмивання. З двором поєднувався зал для молитов. Стеля залу тримається на рядах колон. У найвідомішій Кордовській мечеті (VІІІ-Х ст.) нараховується близько тисячі мармурових колон. Освічувалася вона 250 люстрами з 7000 лампами. Найкрасивішою вважається Каїрська мечеть (ХІV ст.). Святим місцем у мечеті є міх раб – ніша у стіні, повернута у бік Мекки і багато прикрашена різьбою або мозаїкою. Ті, що моляться завжди повернуті до міх раба. У мечетях немає ані ікон. Ані фресок. Іслам забороняє зображати Бога і поклонятися будь-яким зображенням. Проте інтер’єр мечеті багато прикрашений арабесками – переплетеними між собою лініями, геометричними фігурами і квітами. Арабески виконані мозаїкою, різьбою, інкрустацією. Поряд з орнаментом на стінах мечетей багато написів (вислови з Корану), які самі нагадують орнамент (в’язь). Це – мистецтво каліграфії, яким араби володіли віртуозно.

Араби вміли красиво організувати свій побут і дозвілля. Поєднавши традиції античності, Візантії, Персії араби створили витончену східну розкіш. Створені арабськими майстрами предмети розкоші (найтонші тканини, кераміка, скло, прикраси, зброя) були жаданими на просторах від Китаю до Європи. Великого успіху арабська культура здобула у прикрашенні палаців і розведені садів. Уміли араби і організувати і дозвілля: полювання і застілля, шахи і нарди, музика і танці. Арабам належить винахід такого популярного тепер музичного інструменту, як гітара. Великою популярністю у арабів користувалися бані, що були не тільки місцем де милися, а і своєрідними клубами, де зустрічалися друзі. За столом араби запровадили переміну блюд, миття рук, користування зубочистками.

Арабська культура мала великий вплив на Західну Європу. Захоплена арабами Іспанія стала джерелом, звідки поширювались у європейські країни наукові знання. Європейці-християни приїздили вчитися до Кордови, яку вони називали “світлою красою світу, юним дивним містом, сяючим у блиску своїх багатств”. Звідси вони привозили до Європи перекладені арабською мовою праці вчених давнини. У європейських монастирях існували центри перекладу з арабської мови латинською. Так, завдяки арабам, середньовічна Європа дізнавалася про наукові досягнення різних часів і народів. Крім того європейці багато запозичили у арабів у побуті та повсякденному житті.